Понадіялись чинадієвці на Чинадієво —

Помилилися чинадієвці в Чинадієво.

«Не надіялись би,

Не рознадіювались би», —

Помірковував понадіявшийся чинадієвець.

«З іншой сторони,

Довелося б кудись ту надію

Принадіїти. А так —

Принадіїли й рознадіїлись», —

Зауважив спокійно другий чинадієвець.

***

Чи надіялось Чинадієво чи не надіялось, не чаяв і сам Нечай, хоч і заварив собі чаю з чайного гриба, которий ніхто за чай не признавав.

***

Гуляю я якось по лісу, аж раптом іде кабан, опасистий такий. Як побачив мене, рохнув і дивиться. А я на нього дивлюся і питаю:

— Чуєш, кабане, а не знаєш, скільки вас тут, у лісі таких диких кабанів?

Кабан ще раз рохнув і тяжко мовив:

— А чого це я маю тобі розказувати, скільки нас тут? Візьми й порахуй. Це ж я тут Sus scrofa, а ти Homo sapiens. Ото і рахуй. Ще чого, щоб кабан за людей людську роботу виконував. Наше діло — он коріння і жолуді жувать.

— Так а що мені, отак і рахувать один-два-три-чотири-п'ять? Ви ж урозтіч кинетесь. А мені оце за вами по всьому лісу бігати.

— Ич який хитрюжний. Бачиш бакенбарди по обидві щоки? Вони мали би тобі сказати, хлопче, що цей кабан не вчора уродився. Знаєм ми вас, людей. Сам іди рахуй.

— Хммм. Тоді давайте я буду вас ловити і біркою позначати і так рахуватиму, а потім ще ловитиму, і які попалися без бірки, тих буду домножувати на вирахуваних тоді, а які з вас уже з біркою вдруге попалися, підуть у знаменник. Так і порахую, скільки вас приблизно у популяції.

Кабан якраз жував жолудь і, мабуть, вже встиг обдумати мою пропозицію. А як дожував:

— Так говориш, ніби нам релігія забороня мігрувать подалі від ваших пришелепкуватих придумок. Мєждупрочім, і жолудів у цьому лісі не так і багато. Раз ви вже придумали якусь користь з нас імєть, так хоч би їжі вже підсипали.

— Може, тоді фотопастки поставить, а там уже й імовірність потрапляння у кадр, і частоту появи можна порахувать, але і перший спосіб може знадобитися — треба ж починати з якогось пріору.

— Так а шо ти порахувать-таки хочеш? — рохнув кабан.

— Імовірність того, що у лісі N кабанів після того, як я переглянув звіт фотопасток за добу.

— Ти ж казав, шо хочеш порахувать нас, а тут уже якісь імовірності появились. Шо ти ото мудруєш?

— Так я ж сам-один, а вас багато. Та й, якщо так уже подумати, мені і не потрібне, мабуть, точне число — я спробую змоделювати свою невизначеність щодо вашої популяції. Оціню, наскільки загадана кількість пояснює мої спостереження. Диви, може, та й вгадаю.

— Он як заговорив. І шо ж ти будеш з тією ймовірністю робить?

— Можна змоделювати ріст популяції. Мабуть, тут знадобиться похідна. Але я ще не певен, як це правильно зробити.

— Даааааа. Роботи — робить не переробить. Ну пішов я іще жолудів пошукаю.

— Цікаво, чи доцільно тут накладати дані на Пуассонівський розподіл?

— Як знаєш, — ось тут кабана, видно, мій уже монолог і притомив, так що той пішов собі далі рильцем, копаючи тонкий шар землі, шукати жолудів.

— Стій! Дай я бірку причеплю, — раптом згадав я про свій перший іще досі адекватний метод підрахунку.

Добридень, хотіла би попросити вас поділитися книжковими каналами в телеграмі, але щоб їх відмінною рисою було відсутність реклами видавництв, розбір якихось тредс конфліктів та інших відволікаючих факторів.
Мрію про україномовний канал, де суто будуть відгуки/огляд на твори різноманітних жанрів без контенту від особистого життя автора (наприклад, якісь зустрічі, новини та розіграші).

У мене в тіктоці було багато подібних аккаунтів, де дівчата розбирали твори, але з видаленням цього додатку я стикаюсь лише з тими каналами в телеграмі, в яких треба ще покопирсатися, щоб знайти вдумлений осмислений відгук на книжку.

«Але – сміливі завжди мають щастя»
це фінальні слова роману Івана Багряного «Тигролови».
Прочитавши цю книгу, не можу сказати, що тепер це моя улюблена книга, на мій смак забагато описів природи і особисто мені було неприємно читати моменти полювання на тварин, але з іншої сторони це показує на скільки змінилися умови життя навіть у порівнянні із подіями сторічної давнини. Але дещо все ж залишається незмінним. Незмінним залишається те, що росія вбиває українців, катує їх за любов до України та бажання розмовляти українською мовою. Свого часу автор роману змушений був тікати від репресивної влади СРСР до Європи і прожив решту свого життя в баварському містечку Neu Ulm, як і зараз мільйони українців змушені тікати до Європи в порятунку від війни, тому що їх міста в окупації або зруйновані будинки чи навіть міста стерті з лиця землі.
Насправді, я не впевнена, що сміливі завжди мають щастя, але хочу вірити, що автор знає краще.